З Башкортостану — до Полтави

Протягом багатьох віків українців доля розкидала по світу, однак генетична пам’ять не дає забути отчий дім, співочу пісню, рідну мову. Український дух, мов пуповина, зв’язує з батьківщиною.
Волею долі, опинившись на чужині, одні лише зітхають, згадуючи рідну землю, інші беруться за справу, створюючи осередок українства на своїй другій батьківщині.
Нещодавно Полтаву відвідали такі небайдужі енергійні жінки: голова союзу українок Башкортостану Ольга Доброва (Лисенко) та активістка української громади, солістка хору «Кобзар» Любов Гнатюк (Коваленко).
— Що привело вас до Полтави?
— Ми прагнемо дізнатися більше про Полтавщину, налагодити ділові та особисті стосунки, знайти земляків, отримати літературу, щоб показати й розказати в Башкортостані. Загалом там мешкає 55 тисяч українців, — розповідає Ольга Доброва. — Звичайно, всіх охопити не можемо, та майже 200 осіб входять до українського осередку.
Наша співпраця з Полтавою почалася 30 років тому. Ми тісно контактуємо з громадськими організаціями: Товариством зв’язків з українцями за межами України «Україна — Світ», його полтавським відділенням (голова Віра Кошова), Українським фондом культури (голова відділення Олександра Сидоренко) та управлінням зовнішніх зносин та зовнішньоекономічної діяльності обласної держадміністрації (начальник Дмитро Орлов). Завдяки їхнім зусиллям, два роки тому відбувся перший виступ нашого хору «Кобзар» у Полтаві та ансамблю «Червона калина» на Сорочинському ярмарку, що залишилося в пам’яті українців Башкортостану, як незабутня зустріч з прабатьківщиною.
— Що вас найбільш вражає в Башкортостані?
— Дуже вражають стосунки між національностями, кожна з яких має свої звичаї, традиції, обряди. Ми живемо дружно. Нас, українців, поважають, вважають, що ми навчили їх вирощувати буряк, жито, пшеницю, соняшники.
— Хто вам допомагає?
— Допомагає Міністерство культури й освіти. Ми складаємо план роботи на рік, а воно фінансує наші програми, але найважливіша підтримка президента Башкортостану Муртаза Рахімова, національна політика якого забезпечує всім рівні права, адже в республіці проживає 130 національностей. Ми дуже вдячні йому за те, що за державною програмою, українська мова у 9 школах викладається як рідна.
Нещодавно ми провели ювілейний з’їзд до 20-річчя від дня існування нашого центру «Кобзар». Маємо 19 хорових колективів у різних точках Башкортостану, більш ніж десятьом з них присвоєне звання народних. Наш хор виконує українські народні пісні, пропагує українську мову, культуру, тож жодне свято не відбувається без нього. Також випускаємо касети, диски, українські пісні, шкільні підручники.
— Запрошуєте до себе гостей з України?
— Звичайно. Восени у нас проводився дитячий фестиваль «Червона калина». Виступ студенток Полтавського музичного училища імені Миколи Лисенка справив велике враження, бо багато людей не те що не чули, навіть не бачили бандури, тому для них це було щось неймовірне.
— Які українські свята відзначаєте?
— Ми відродили свято Івана Купала. Кожного року на території нашої Санжарівки (переселенці за столипінської реформи з Нових Санжар. — Авт.) вже протягом 15 років проводимо купальські свята, Різдво й зелені свята. Річниці з народження Тараса Шевченка та День Незалежності України проходять особливо урочисто і велично. Ці свята збирають не лише українців, а й інші національності Башкортостану, навіть ті, які замкнено живуть у своєму побуті (кришени).
— Що б вам хотілося поліпшити? Чого не вистачає?
— Хотілося б, щоб приїжджали українські колективи, обмінювалися своєю творчістю, більше наших полтавчан дізнавалися про рідну Полтаву. Я намагаюся привозити книжки, розповідаю їм, але ж неможливо передати відчуття духовного злиття з батьківщиною, тож хочеться, щоб люди самі сюди приїхали і побачили все на власні очі.
— А хто з родичів тут залишився?
— Сестра Євдокія, сім’я брата, мамина могилка…
— Як ви можете порівняти життя на Україні і в Башкортостані?
— Якби вас не терзали політичні баталії, то ви б жили так, як і ми. У нас спокійніше, немає поділу, багатопартійності. У Росії також був такий період, років 5 тому, тож сподіваємося, що й Україна переживе ці нелегкі часи. Навіщо ж рвати Україну на шматки? Ми ведемо у себе таку політику, що Україна має бути вільною, єдиною, незалежною, тож і молимося за неї.
…Пані Любов Гнатюк народилася у Башкортостані, а вперше приїхала на Україну в 45 років.
— Наші місця схожі з краєвидами Нових Санжар: гарна земля, неподалік річка, зелені луки. Дивуюся, як можна було по-
їхати з такого квітучого краю? — говорить Любов Іванівна. (Безземелля селян з Полтавщини погнало у далекі краї. — Авт.)
— У дитинстві я не куштувала ні абрикосів, ні черешень, чого у вас тут вдосталь. До восьмого класу навіть яблуні не бачила. Зараз все вирощуємо й у себе в Башкортостані.
— Ви так добре говорите українською.
— Це все завдяки об’єднанню українців у Башкортостані. Ми відвідували недільні школи, читали Тараса Шевченка. Діти також із задоволенням відвідують ці школи, у них навіть навчаються татарські діти. Велика подяка нашому голові — директору Уфимського філіалу Московського педагогічного університету імені Михайла Шолохова Василю Бабенку, завдяки якому здійснюються всі ці перетворення в нашому українському житті. А також завдяки директору національно-культурного центру українців «Кобзар» у Башкортостані Володимиру Дорошенко, ми його називаємо «батьком», адже сприяє тому, щоб українці пам’ятали, хто вони і звідкіля.
Голова Полтавського відділення товариства «Україна — Світ» Віра Кошова зазначила:
— Українці у Башкортостані за програмою «Повернення творчого доробку видатних полтавців в еміграції на Батьківщину», передали великий архів українських вчених, діячів культури до Полтавського краєзнавчого музею, де уже сформований фонд з особистих речей і праць полтавців за межами України. Професор Микола Якименко глибоко досліджує тему переселення українців до Росії. На Полтавщині вже видана не одна його праця з переселення селян з Наддніпрянської України до Росії за столипінською реформою. Також українці Башкортостану неодноразово запрошували його прочитати курс лекцій, але до цього часу нам так і не вдалося це зробити. Ми сподіваємося, що програмі відзначення 50-річчя товариства «Україна — Світ» будуть виділені кошти. Це сприятиме пожвавленню наукових і культурних зв’язків між нашими державами. Українці Башкортостану тягнуться до своєї праматері — Полтавщини, і ми відповідаємо взаємністю, запрошуємо і приймаємо гостей.
Саме ця програма і обговорювалася представниками української громади в Росії та управлінням зовнішніх зносин та зовнішньоекономічної діяльності облдерж-
адміністрації. Дмитро Орлов наголосив на важливості залучення до цієї роботи молоді. Добре було б налагодити контакти між школами Полтави та Уфи. Зокрема, обговорили питання участі полтавських мистецьких колективів у фестивалі «Червона калина» в місті Уфі і українського ансамблю «Кобзар» на Сорочинському ярмарку, який став таким популярним серед наших земляків.
Делегація українців Башкортостану привезла свій останній доробок — книги і альбоми про українське життя — для поповнення експозиції виставки до Дня Незалежності України в Полтавському
краєзнавчому музеї.
Виконуючи значущу й необхідну справу, ці енергійні жінки не тільки пропагують українську мову та традиції, але й прокладають і зміцнюють мости між народами. А це сприяє кращому розумінню українців і росіян один одного, підвищенню авторитету й ролі української культури у світі.